Особисті кордони. Чи може компанія контролювати соцмережі співробітників
Будь-яку статтю можна зберегти в закладки на сайті, щоб прочитати її пізніше.
Режим читання збільшує текст, прибирає все зайве зі сторінки та дає можливість зосередитися на матеріалі. Тут ви можете вимкнути його в будь-який момент.
На початку червня політичний кореспондент The Washington Post Дейв Вайгель ретвітнув сексистський пост на своїй сторінці в Twitter. Його колега Феліція Сонмез негативно висловилася про це в Slack видання та звернулася до керівництва. Їхня реакція Сонмез не задовольнила. Вона виклала скриншот ретвіту Вейгеля у себе в Twitter із коментарем: «Чудово працювати в новинному виданні, де дозволені подібні ретвіти».
Зрештою Вейгель попросив вибачення та видалив твіт. Також його на місяць відсторонили від роботи без збереження зарплати. Інцидент спровокував конфлікти та обговорення як усередині The Washington Post, так і в медіа загалом. Не залишилась осторонь і редакція Vector. Ми вирішили зібрати власні думки щодо того, чи має видання або компанія впливати на вміст особистих сторінок своїх співробітників і коли це допустимо. Правильних відповідей, мабуть, немає, але ось до чого ми дійшли.
Журналіст і його позиція
У жодному з моїх попередніх місць роботи не прописували, як можна або не можна комунікувати на особистих сторінках в соцмережах. Просто вірили в адекватність людей, з якими працюють. А ще перевіряли на збіг цінностей та поглядів, приймаючи на роботу. Це, звісно ж, не гарантує, що з персональною комунікацією не виникне проблем, але все ж знижує ймовірність цього.
Як шеф-редактор я керуюся такою ж логікою, а тому не обмежую публічну комунікацію журналістів чи інших членів команди. Вважаю, що вони мають право на власну думку. Та й загалом журналіст без позиції — не зовсім журналіст. Швидше копірайтер, якому кажуть, що саме писати. Але позиція має бути зважена, обґрунтована та побудована на компетентності.
Проте у кожному правилі є виключення. Вважаю, що журналіст не може:
- Зробити інтерв’ю чи текст для видання, а потім висловити протилежну позицію щодо героя чи теми у себе на сторінці. Зрозуміло, що на текст впливає редполітика видання. Якщо вона не підходить конкретному журналісту чи редактору, то він може змінити місце роботи.
- Це ж саме стосується інсайдів, які з’явилися під час розслідування, але без можливості довести та використати в матеріалі. Якщо доказової бази недостатньо, то кидатися звинуваченнями не можна. Навіть якщо це лише слова журналіста, їх вважатимуть позицією видання.
- Позитивно висловлюватися щодо однозначно негативних явищ. Підтримка «руського миру», фашизму, комунізму, тероризму, сексизму, різні форми нетерпимості тощо. Водночас не бачу нічого поганого в обґрунтованій критиці влади.
- Публічно критикувати власне видання або його керівництво, розповідати про внутрішні конфлікти. У колективі буває по-різному, але поки працюєте в цій команді, не перетворюйте внутрішні непорозуміння в зовнішні. Звісно, тут є виключення. Наприклад, видання публікує замовні тексти, або компанія порушує закон. У такому разі мовчати дійсно не варіант, але вважаю, що краще для початку звільнитися.
Чи варто виданню або компанії змушувати співробітників вести власні соцмережі з урахуванням корпоративного tone of voice та потреб? Вважаю, що ні. По-перше, робота — це лише частина життя людини, яке вона може показувати в соцмережах чи ні. По-друге, вилизані та корпоративні особисті акаунти говорять лише, що в компанії у когось багато вільного часу. Роботодавець може проінструктувати, чого не можна постити на особистих сторінках. Проте він не має напряму вказувати, як їх вести.
«Кожен має право на вільне вираження своїх поглядів і переконань» — стаття 34 Конституції України. Але поряд із «правом» кожен має обов’язок. У контексті самовираження він теж неабиякий.
Чи має редакція або компанія диктувати мені, вам і будь-кому, як висловлюватися на власних сторінках і платформах про того чи іншого політика, резонансну подію, мовне питання тощо? Імовірно, що ні. Але є кілька «але»:
- «Самоцензура» із розумінням наслідків. Журналіст та представник інших професій має оцінювати потенційні ризики, які несе певна позиція, виражена у публічному просторі. Власні упередження щодо раси, релігії, політики абсолютно реально впливають на репутацію не лише компанії, з якою вас асоціюють, але й вашу особисту. Через відмінність поглядів та цінностей людину можуть звільнити (згадаємо кейс шеф-редакторки Cosmopolitan, яку звільнили через недоречний «жарт» про похорони військового. Або пост ексмаркетолога Fozzy Group Слави Баранського, якому погляди на «українські цінності» та любов до російського виконавця Басти коштували робочого місця), і це також впливатиме на подальше сприйняття.
- Різні погляди із керівництвом та компанією на війну, політичні призначення, економічні нововведення тощо — це нормально. У кожного має працювати критичне мислення. За наявності адекватних доказів та обґрунтованої позиції — кажіть. Якщо ваша позиція викликає обурення редакції, то варто або пояснити свою позицію, або звільнятися через розбіжність поглядів. Ручні журналісти в Україні вже давно мали би вимерти або переїхати до східного сусіда. Якщо критика безпідставна, краще висловитися друзям за келихом у барі, але не виносити це на загал.
У соцмережах достатньо диванних експертів. Але страшніше, коли до них приєднуються непрофільні у тих чи інших питаннях журналісти.
- Конфлікт у колективі: чи дійсно суспільство має знати, що ваш керівник — ідіот або в колективі панує нездорова атмосфера? Якщо все погано, ви можете просто знайти щось інше. Якщо все погано, але ви хочете лишатися, це ваш свідомий вибір, і тут або примиритися, або проактивно змінювати ситуацію. Для початку — зсередини. Якщо не вдається, то має бути виважений колективний підхід. Так трапилося восени 2021 року з виданням Kyiv Post: співробітники висловили свою позицію, власник — свою. Хто правий, хто винний та на чию сторону ставати — це вже рішення кожного з нас. Але, на мою думку, журналісти подали цю історію достатньо виважено та з мінімумом зайвих емоцій. Редакція звільнилася з Kyiv Post та заснувала власне видання.
Усі ми в якомусь сенсі — заручники вільнодумства на теренах інтернету. Але «Господи, бережи критичне мислення».
Якщо є домовленість
Поза «офісом» людина може бути ким завгодно (навіть якщо вона журналіст). Інша справа — у ставленні до власних переконань. Якщо я, наприклад, не їм м’ясо з етичних міркувань, то відмовлюся писати про користь споживання яловичини. І хай інший автор видання напише статтю на цю тему. За бажанням можу оприлюднити пост із критикою в Instagram. Не забуваймо і статтю 34 Конституції України: «Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань».
Звісно, є серйозні, гострі теми, про які не так легко висловитися. Відповідальність за слова та вчинки — базова вимога, насамперед до самого себе. Людина має усвідомлювати наслідки, ризики та власні пріоритети.
Інколи думка, яка суперечить прийнятій в редакції, — справа честі. Згадаймо про російських журналістів (хоча мені не дуже хочеться називати їх журналістами). Коли ЗМІ переформатовується в рупор пропаганди — обов’язок авторів говорити правду будь-яким чином. Жахливі наслідки брехні ми бачили неодноразово і ще побачимо сотню разів.
Інша річ NDA — це офіційний документ про нерозголошення конфіденційної інформації підприємства. В угоді чітко прописані аспекти, які співробітник не має висвітлювати на широкий загал. Найчастіше це стосується персональних даних клієнтів, доступів, інтелектуальної власності та подробиць про проєкти. NDA — це хороший інструмент. По-перше, ви можете відмовитися, знаючи заздалегідь про можливі проблеми. По-друге, ця угода захищає всіх співробітників компанії та їхню приватну інформацію.
Угоди та контракти — найкращий спосіб внести ясність у стосунки компанії та співробітників. Деяким колегам пощастило стати «голосом» видання. Тобто їх напряму асоціюють із медіа. Буде дивним, якщо публічна особа висловлює протилежні погляди в робочий і вільний час. Тому документи із зобов’язаннями та вимогами, які добровільно підписує співробітник, знімають питання — вибір зроблено за взаємною згодою.
З думкою про бренд роботодавця
Безумовно, поза роботою компанія не має впливу на приватне життя людини — тому воно і приватне. Та чи можна вважати соціальні мережі та диджитал хоч трохи «приватним» місцем? Соціальні мережі — це публічний простір «на межі», який репрезентує не лише наше особисте життя.
Наприклад, часто люди використовують соцмережі у робочій комунікації, представляючи компанію. Вони вказують своє місце роботи у профілі, підкреслюючи зв’язок із компанією, та висвітлюють своє робоче життя. Асоціація компанії з людиною і людини з компанією неминуча. Тому очікування компанії, що співробітники будуть діяти відповідно до загальних політик компанії, цілком обґрунтоване.
А співробітник може оцінювати поведінку компанії та її публічні позиції. І, відповідно, пояснити роботу (або припинення співпраці) з людиною або компанією, з ким (не) збігаються погляди та цінності, які вони артикулюють у соцмережах.
Кожен співробітник — обличчя компанії
Позначивши у публічному просторі зв’язок із компанією, кожен співробітник впливає на її сприйняття. Я мала ситуацію, коли колега розміщувала у соцмережах контент про «керівників-ідіотів» (не дослівно) та колег, які бісять. Я звернулася до співробітниці із пропозицією обговорити, що саме турбує та як змінити ситуацію. На що отримала відмову і пояснення про «творчість».
- Вихід у паблік без попереднього обговорення за наявності таких інструментів (1-1 або проактивна позиція керівника) я вважаю небажанням конструктивно розв’язувати проблему, якщо така взагалі є.
- Подібна комунікація серйозно шкодить HR-бренду та внутрішній атмосфері компанії. Складається враження, що у ній колеги бісять, керівник-ідіот, і тут завжди можна очікувати, що колега замість обговорення ситуації буде розказувати всьому інтернету, який ти недолугий йолоп.
Соціальні мережі — особистий простір. Однак публічні коментарі, навіть гумористичні та навіть про попередні місця роботи можуть прямо стосуватися компанії та серйозно вплинути на неї. У такому разі потрібно або проактивно розв’язувати проблему, або утриматися від створення такого контенту (чи робити з дисклеймером), бо це можна вважати наклепом та завданням шкоди діловій репутації компанії. І тут компанія не може не реагувати.
Упереджений нейтралітет
У New York Times є гайдлайн поведінки співробітників ньюзруму в соцмережах, де докладно описані «побажання» до висловлювань. Порушення гайдлайну навіть обговорюються з керівником на рев’ю. Свобода слова — це важливо, однак, як підкреслює гайдлайн, будь-які «публічні» дії журналістів (а під це підпадає майже вся активність онлайн) імовірно, будуть асоціюватися із NYT (читайте — вашим виданням). Я згодна з цим підходом.
Одне з правил: співробітники відділу новин мусять уникати публікацій у соціальних мережах будь-яких матеріалів, які шкодять репутації нейтрального та чесного видання.
Бо важко говорити про журналістську неупередженість, якщо людина на весь інтернет проголошує свої заангажовані погляди (якими б обґрунтованими вони не були). Це викликає побоювання в необ’єктивному висвітленні матеріалу. Для перевірки себе гайдлайн NYT пропонує фільтрувати контент через питання, наприклад:
Якщо читачі побачать ваш допис і помітять, що ви журналіст Times, чи вплине це на їхнє бачення висвітлення новин The Times як чесного та неупередженого?
Вплив особистих поглядів на метрики та сприйняття компанії
Вислови людини на особистих сторінках можуть бути підставою до «маркування» видання (або компанії) прибічником будь-якого політичного руху. І, як результат, впливати на ранжування у стрічках та охоплення. Згадаємо, як це відбувалося під час захоплення Капітолія та хрестового походу фейсбучних алгоритмів на всіх їхніх прибічників.
Немає прямих доказів, що підтримка Трампа у соцмережах авторів видання або його працівників якось впливала на охоплення, однак реальна вірогідність є. Той же гайдлайн NYT підкреслює, що пости журналістів про Трампа сприймались як позиція NYT, а «Білий дім не розрізняє [особисті погляди людини та позицію NYT]». У такому разі висловлення співробітників своїх особистих поглядів може вартувати компанії цілком реальних грошей і показників.
Приклад поза політикою і журналістикою. Наприклад, у мене викличуть серйозні питання антиваксерські пости на сторінках працівника «поважної» фармацевтичної компанії. Це може підривати її репутацію та уявлення про методи роботи, бо якщо там працюють люди з такими поглядами, якого продукту від них очікувати? І, як результат, це впливатиме на продажі та репутацію. І знову компанія не може не втрутитися.
Уявімо зворотну ситуацію
Вислови компанії впливають на репутацію її співробітників та їхнє сприйняття на ринку і в житті. Бо формується стійкий зв’язок: якщо ви працюєте у компанії з такими цінностями й поглядами = ви їх розділяєте. Навряд чи можна пригрозити компанії санкціями за певний пост керівника або корпоративних соцмереж.
Ти не менш, це може стати підставою для переривання робочих стосунків зі сторони співробітників через небажання асоціюватися з певним підходом (вже згадували Kyiv Post). Це, звісно, лише опосередкований вплив і контроль. Однак співробітник очікує від компанії реалізації її свободи слова у рамках певних домовленостей, базових цінностей та адекватності. Бо це і його репутація теж.
Справедливо. Та у будь-якому випадку, компанія не може залогінитись у вашому Instagram. Будь-який вплив і контроль — це питання вибору (і співробітника, і компанії), чи достатньо ви поділяєте погляди для подальшої співпраці. Є очікування та є відповідність їм. Або ні.
